Стала пам’ять людська обеліском…

Кожен  рік  віддаляє  нас  від  тієї  незабутньої  і  великої  переможної  весни  1945  року.  Та  живою  і  невмирущою  є  пам’ять  про  тих, хто  ціною  власного  життя  відстояв  мир, свободу  і  незалежність  Батьківщини, врятував  світ  від  фашистської  навали.

В  1968  році   споруджений   в с. Обривка пам’ятник, на  ньому викарбувані  імена  тих,  хто  загинув  і  пропав  безвісти. Війна, котра  прийшла  на  українську  землю, увірвалась  до  кожної  сім’ї, до  кожної  оселі, і  тому  на  цій  стіні  є  імена  дідів-прадідів  кожного  з  нас.

Ідуть  роки, але  війна  не  забувається. Знову  і  знову  озивається  вона  у  свідомості  поколінь, тривожить  уяву, змушує  замислюватися  над  трагедією  і  подвигом  нашого  народу.  І  скільки  б  не  пройшло  часу, ми  завжди  пам’ятатимемо  героїчну  оборону  Москви, Брестської  фортеці, легендарного  Севастополя. Вічно  пам’ятатимемо  тих, хто  перетворив  у  твердиню  Сталінград  і  Ленінград, громив  ворога  на  Курській  дузі, форсував  Дніпро, штурмував  Кенігсберг, а  потім  визволяв  столиці  Європи  та  обіймав  союзників  на  Ельбі. На  нашій  території  жорстокі  бої  тривали  в  районі  Каховської  переправи  наприкінці  серпня  1941  року  та  під  час  визволення – за  Нікопольський  плацдарм. В  роки  війни  загинули  62  воїни-вихідці  з  Маслівки  та  Обривок.

     *   *   *

Яким воно було б, сьогодні наше?
Братів згадаймо, поцілуймо матір,
І пригорнімо воїнів – батьків
І вчімось їхні рани шанувати,
Бо нас би з вами просто не було,
Ми не топтали б ряст на цьому світі.
Сини солдатські, повоєнні діти,
Схилім перед солдатами чоло.
Г.Світлична

     *   *   *
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.

Л.Костенко

Соловей не може не співати

Розтане сніг — і зацвіте бузок,
І не співати соловей не може,
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок,
Хоч ще шаліють полчища ворожі.

Ще трупний сморід, дим пороховий
Над краєм виснуть, ще живі тривоги.
Та вогник ми засвітимо живий,
Посієм жито, прокладем дороги.

Здивується і сонце золоте,
Що плуг у полі, де гули гармати,
Зима минула, знов бузок цвіте,
І соловей не може не співати.

С. Неріс