Вишиванка - український етнічний бренд

Вишиванка – як символ, який зберігає коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. Та більше того, у вишивці зашифровано наш генетичний код.

Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення впродоаж десятиліть. Дивовижно, та українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках.

У кожному регіоні України жила певна етнічна група, яка мала притаманні своїй місцевості візерунки та традиції. Вигадливим орнаментом прикрашали комір, рукава й поділ вироби і таким чином виражали себе.

Кожен регіон України може похвалитися своїм унікальними вишиванками. Вони відрізняються фасонами, кольором, способом вишивання, орнаментом і візерунками.

Вишивкам Херсонщини притаманний рослинно-квіткові орнамент. Він почав з’являтися на жіночих та чоловічих сорочках ще з середини ХІХ століття. Одна з найпоширеніших ідеограм – «Світове дерево», ще образ прародительки – Матері-Землі. Частими були також символічні зображення тварин: зозулі, півня, коня та оленя. Старовинні херсонські сорочки часто вишивали чорними нитками. Побутувала на Херсонщині й вшивка білим по білому.

Законодавцем "вишиваної" моди став Іван Франко, який поєднав вишиванку з буденним одягом і носив її під піджак, і з тогочасним одягом. Саме в такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі.

На українських модних подіумах тема вишивки подається в найрізноманітніших варіантах. Багато відомих українських дизайнерів дуже вдало обігрують наш традиційний одяг, презентуючи і на батьківщині, і всьому світові чудові зразки своєї творчості.

Наш національний етно-колорит продовжує надихати і закордонних дизайнерів, які створюють все нові й нові варіанти інтерпретацій традиційних українських візерунків.

Одягаймося модно, стильно, вишивано – різнобарвно!

У пошуках ключів

Якщо говорити про неймовірні пригоди, таємничу небезпеку, захоплюючі ребуси і складні загадки – книжкова серія «39 ключів» буквально дихає всім цим фантастично-детективним «повітрям»!

«39 ключів» - це міжавторскій цикл пригодницьких романів, основоположником якого є Рік Ріордан. У центрі епопеї знаходитися могутній клан Кехілів, до якого належали Наполеон, Гудіні та інші відомі особистості світу. 14-річна Емі та 11-річний Ден Кехіл вступають у змагання з іншими гілками свого роду в спробі відшукати і зібрати 39 ключів, що дають всемогутність.   

Читаючи книжки, ви  помандруєте разом з героями книг. І не просто помандруєте, а й дізнаєтесь багато цікавого. Під обкладинками книг на вас чекає цікава інформація про таємниці відомих історичних осіб, традиції, історичні пам’ятки багатьох країн світу.

Тож не баріться – книги вас чекають!

Прочитай, подивись, порівняй: Крадійка книжок

Хтось скаже, що цей фільм не для карантину. А мені здається, що це саме той фільм, що допоможе пережити його.

Фільм знятий за однойменним бестселером Маркуса Зузака. Німеччина напередодні Другої світової війни. Дев’ятирічна Лізель переїжджає до своїх прийомних батьків і з їх допомогою вчиться читати. Згодом книжки стають для неї не лише захопленням, а й невід’ємною щоденною потребою і заради них вона зважується навіть на крадіжку. Усе, що вона дізнається із книг, допомагає їй зрозуміти події, які відбуваються навколо – нацизм, переслідування євреїв, війна, приниження, голод. Усе це згодом складеться і в її власну історію, історію її життя…

Порівнюючи з книгою , то у фільмі події рухаються швидше, а також деякі моменти відсутні, але це не робить його поганим. Рекомендую прочитати саму книгу, а потім обов’язково переглянути фільм.

Читати онлайн: https://www.litmir.me/bd/?b=549546

Дивитися фільм: http://moviestape.net/katalog_filmiv/drama/5948-knizhkova-zlodyka.html

Вихідні на самоті

Друзі, якщо ви переймаєтесь тим, що зараз знаходитесь на самоізоляції, не варто хвилюватися. Багато письменників відмовились від публічності на користь спокою та самотності.

Харпер Лі (1926 – 2016) Американська письменниця і публіцистка.

Вона віддавала перевагу зберігати мовчання на всіх публічних заходах, у яких їй довелося брати участь. Так, в 2007 році на церемонії вшанування в рідному штаті Алабама, Харпер Лі відмовилася звернутися з промовою до публіки, зауваживши, що «буди мовчазним краще, ніж бути дурнем».

Віктор Пєлєвін. Російський прозаїк і перекладач.

Він не влаштовує читань і ніколи не з’являється на публіці, вважаючи за краще анонімне спілкування в інтернеті. Будучи прихильником буддизму, він декларує свою байдужість до слави і суспільного видання, стверджуючи, що зайва інформація тільки відволікає від роботи.

Марсель Пруст (1871 – 1922) Повне ім’я Валантен-Луї-Жорж-Ежен-Марсель Пруст – французький письменник, есеїст та критик.

З 9 років Пруст страждав від важкої форми астми і після погіршення майже перестав виходити з дому, повністю присвятивши себе письменництву. Він зачинявся в студії, що не пропускала сонячного світла – за допомогою наглухо закритих створом він боровся зі своєю недугою. Стіни його спальні були оббиті корковим деревом і не пропускали жодного звуку з вулиці.

Емілі Діккінсон (1830 – 1886) Англійська поетеса.

Невідомо, що підштовхнуло її до добровільного самітництва – психологічні проблеми, суворе релігійне виховання або втрати близьких людей. Останні два десятиліття вона не покидала сімейного гнізда, розмовляла з відвідувачами через закриті двері, частування сусідським дітям спускала в кошику через вікно з другого поверху. Більшість друзів знали Діккінсон виключно по листуванню.

Джером Селінджер (1919 – 2010) Американський письменник.

Чим масовим ставав успіх «Над прірвою во житі», тим сильніше його автор віддалявся від світу. У 1965 році він перестав публікуватися і закрився у своєму особняку в містечку Корніш. Там він проводив час, долучаючись до східних духовних практик, нетрадиційної медицини, писав виключно для себе і порушував тишу лише через адвокатів, щоб осадити чергового біографа. У 1980 році він перестав давати інтерв’ю. До цього школярці Ширлі Блейн вдалося поговорити з письменником і опублікувати матеріал в місцевій газеті. Селінджер був у люті. Пізніше він через суд домагався заборонити використання його кореспонденції як матеріалу для біографії.  

Стала пам’ять людська обеліском…

Кожен  рік  віддаляє  нас  від  тієї  незабутньої  і  великої  переможної  весни  1945  року.  Та  живою  і  невмирущою  є  пам’ять  про  тих, хто  ціною  власного  життя  відстояв  мир, свободу  і  незалежність  Батьківщини, врятував  світ  від  фашистської  навали.

В  1968  році   споруджений   в с. Обривка пам’ятник, на  ньому викарбувані  імена  тих,  хто  загинув  і  пропав  безвісти. Війна, котра  прийшла  на  українську  землю, увірвалась  до  кожної  сім’ї, до  кожної  оселі, і  тому  на  цій  стіні  є  імена  дідів-прадідів  кожного  з  нас.

Ідуть  роки, але  війна  не  забувається. Знову  і  знову  озивається  вона  у  свідомості  поколінь, тривожить  уяву, змушує  замислюватися  над  трагедією  і  подвигом  нашого  народу.  І  скільки  б  не  пройшло  часу, ми  завжди  пам’ятатимемо  героїчну  оборону  Москви, Брестської  фортеці, легендарного  Севастополя. Вічно  пам’ятатимемо  тих, хто  перетворив  у  твердиню  Сталінград  і  Ленінград, громив  ворога  на  Курській  дузі, форсував  Дніпро, штурмував  Кенігсберг, а  потім  визволяв  столиці  Європи  та  обіймав  союзників  на  Ельбі. На  нашій  території  жорстокі  бої  тривали  в  районі  Каховської  переправи  наприкінці  серпня  1941  року  та  під  час  визволення – за  Нікопольський  плацдарм. В  роки  війни  загинули  62  воїни-вихідці  з  Маслівки  та  Обривок.

     *   *   *

Яким воно було б, сьогодні наше?
Братів згадаймо, поцілуймо матір,
І пригорнімо воїнів – батьків
І вчімось їхні рани шанувати,
Бо нас би з вами просто не було,
Ми не топтали б ряст на цьому світі.
Сини солдатські, повоєнні діти,
Схилім перед солдатами чоло.
Г.Світлична

     *   *   *
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.

Л.Костенко

Соловей не може не співати

Розтане сніг — і зацвіте бузок,
І не співати соловей не може,
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок,
Хоч ще шаліють полчища ворожі.

Ще трупний сморід, дим пороховий
Над краєм виснуть, ще живі тривоги.
Та вогник ми засвітимо живий,
Посієм жито, прокладем дороги.

Здивується і сонце золоте,
Що плуг у полі, де гули гармати,
Зима минула, знов бузок цвіте,
І соловей не може не співати.

С. Неріс